Управління Держпраці у Полтавській області інформує

Право на належні, безпечні та здорові умови праці


Однією з конституційних засад, яка закріплена у ч. 3 ст. 43 Конституції України, є право на належні, безпечні та здорові умови праці.
Конституція України проголошує людину, її життя та здоров’я найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Частково це положення можна реалізувати шляхом нормативного регулювання відносин, які направлені на забезпечення права на належні, безпечні та здорові умови праці. Це право закріплено у ч. 4 ст. 43 Конституції України. Воно задеклароване і в міжнародно-правових актах. Там воно трактується таким чином, що кожна людина має право на справедливі та сприятливі умови праці. Це право є міжнародним універсальним стандартом у сфері праці. Це стосується, зокрема, ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, а також в інших актах Організації Об’єднаних Націй, а також Конвенціями Міжнародної організації праці. Серед них необхідно відзначити Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Конвенцію про ліквідацію дискримінації щодо жінок 1979 р. тощо.
Відповідно до Закону України “Про охорону праці” право на належні, безпечні та здорові умови праці поширюється на працівників, які працюють на умовах трудового договору. Зокрема, поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які використовують найману працю, та на усіх працюючих. Тому вся праця, яка дозволена на території України, повинна відповідати умовам безпеки та гігієни праці.

Так, право на належні, безпечні та здорові умови праці мають всі особи, які застосовують свою працю добровільно (форми реалізації права на працю) чи шляхом застосування примусу санкціонованого державою (альтернативна (невійськова) служба; праця засуджених).

Забезпечення права на належні, безпечні та здорові умови праці здійснюється за допомогою системи правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, які у своїй сукупності утворюють охорону праці.

Працівники, як і роботодавці, зобов’язані дотримуватися норм з охорони праці, а в разі їхнього порушення підлягають відповідальності. Так, у відповідності з ст. 44 Закону України “Про охорону праці” за порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їхніх організацій та об’єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом. Тому держава, встановлюючи такі норми, має своєю метою перш за все зберегти та захистити життя та здоров’я людей у процесі праці. Такі норми стосуються рівнозначно як працівників, так і роботодавців.

В Україні процес опрацювання та прийняття нормативно-правових актів з охорони праці базується на засадах науковості, що передбачає врахування досягнень науки, у тому числі міжнародного досвіду, а також залучення до нормотворчого процесу спеціальних науково-дослідних установ та організацій. Значна частина відносин охорони праці регулюється локальними нормативно-правовими актами. Централізовано приймаються нормативно-правові акти, які містять загальні та галузеві норми права з охорони праці. Локальне ж регулювання втілюється шляхом прийняття роботодавцем (самостійно, з врахуванням думки, за згодою, чи спільно з представниками найманих працівників) нормативних правових актів з охорони праці, що діють на локальному рівні.

Усі нормативно-правові акти, які стосуються реалізації права на належні, безпечні та здорові умови праці, за сферою їхньої дії можна умовно поділити на загальні, спеціальні.

Однією із особливостей всіх цих нормативно-правових актів є те, що вони потребують постійного оновлення. Адже науково-технічний прогрес вносить нововведення в усі сфери матеріального виробництва, а тому безпосередньо впливає на умови та безпеку праці. Застосування досягнень науки та техніки в промисловості, виробництві за рахунок механізації, електрифікації, та автоматизації виробничих процесів, використання програмних пристроїв, лічильно-обчислювальних і електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем управління змінюють умови і характер праці людини.

Право на належні, безпечні та здорові умови праці є соціальним, оскільки в тій чи іншій мірі стосується більшості членів суспільства та гарантується державою. Працівники зацікавлені у збереженні свого життя та здоров’я, а роботодавці, у свою чергу, у ефективній роботі своєї організації, держава в цілому – у стабільності, збереженні життя та здоров’я свого населення.

Факторами, які приводять до виробничого травматизму, насамперед, є порушення виробничої і трудової дисципліни, вимог безпеки праці під час експлуатації обладнання, устаткування, механізмів, допуск до роботи без навчання та перевірки знань з охорони праці, відсутність або недосконалість системи управління охороною праці, незадовільна організація виробництва, низький рівень відповідальності за безпеку праці, як керівництва підприємств, так і працюючих. Іншими словами виробничий травматизм є здебільшого наслідком недоліків і упущень у роботі роботодавців та фахівців із охорони праці.
На сьогодні обов’язок виплати відшкодування за шкоду завдану життю і здоров’ю працівника під час виконання ним своїх трудових обов’язків, покладений на Фонд соціального страхування України.


Важливою гарантією захисту права працівника на належні, безпечні та здорові умови праці є надання працівнику інформації про умови праці на робочому місці. Така інформація повинна надаватися першому, як під час прийняття на роботу, так і під час всієї його трудової діяльності.

Так, під час укладення трудового договору роботодавець зобов’язаний проінформувати працівника про наявні на майбутньому робочому місці шкідливих та небезпечних виробничих факторів, які ще не усунено, й водночас повідомити про можливі шкідливі, негативні наслідки їхнього впливу на його здоров’я, а також ознайомити з правом на відповідні пільги і компенсації за роботу в таких умовах.

Роботодавець повинен забезпечити: 1) регулярне прибирання й очистку з метою дотримання гігієни праці робочого місця, обладнання та устаткування; 2) здійснювати періодичне технологічне обслуговування такого робочого місця, робочого обладнання та устаткування; 3) здійснювати технологічне обслуговування і перевірку засобів захисту, які призначенні для усунення та попередження можливої небезпеки; 4) проводити періодичні перевірки та навчання працівників для підвищення їхніх знань з охорони праці. Такі перевірки найдоцільніше проводити у письмовій формі, оскільки особа при цьому не тільки перевіряє рівень своїх знань, але й задумується про їхню правильність і доцільність.

У свою чергу працівники також повинні дотримуватися обов’язків, щодо дотримання норм охорони праці. Зокрема, вони мають дбати про свою особисту безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я оточуючих людей у процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства; знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, виконувати правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту; проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди тощо.

Загалом конституційне право на належні, безпечні та здорові умови праці повинне забезпечуватися шляхом: поліпшення інформування, навчання та співробітництва працівників та роботодавців; удосконалення системи запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням; орієнтування роботодавців на заходи з безпеки та гігієни праці як засіб підвищення продуктивності праці; ідентифікацію та оцінку можливих нових професійних ризиків; координацію діяльності всіх суб’єктів правовідносин у сфері безпеки та гігієни праці; удосконалення та спрощення нормативних документів, що регулюють відносини у сфері безпеки та гігієни праці на робочому місці.

 

Право працівника на своєчасну та справедливу оплату працю.

Конституція України, проголосивши Україну соціальною і правовою державою, визначила обов'язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.    

Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Визначення терміну «заробітна плата» надано в Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95 ( ратифікована Україною 30.06.1961), статті 94 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), статті 1 Закону України «Про оплату праці». Під заробітною платою, зокрема, розуміється будь-яка винагорода або заробіток, які обчислюються, як правило, у грошовому виразі, та які роботодавець виплачує працівникові за виконану  ним роботу.

При цьому, поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використовуються у трудовому законодавстві, є рівнозначними в аспекті прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин – відплатність праці, який дістав відображення в Європейській соціальній хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року (ратифікована Україною 14.09.2006), за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.
Регулювання оплати праці працівників здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій.

Крім права на справедливу оплату праці законодавством визначено також мінімальні державні гарантії для працівників, які полягають у встановленні:

– норм оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо);

– гарантій для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо).

Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 зазначив, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу та гарантовані державою виплати.
Право працівника на належну заробітну плату кореспондується з обов'язком роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх.

Відповідно до статей 43, 55 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.
У статті 233 КЗпП передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України в рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

      За інформацією заступника начальника відділу Управління Держпраці у Полтавській області Л. Рогізної.